Глибоке Наше Рідне Коріння

(історичне есе)
Володимир Дмитрик - 1998

Історія України сягає у сиву давнину з незапам’ятних часів, а не починається від християнства, як твердять деякі літописці. Починати історію України від християнства – це значить не знати її.

Вже “Слово о Полку Ігоревім” засвідчує ще у ХІІ ст., що була пам’ять і школа старої історії, були часи Бусові, був сьомий вік Трояна. А де шість перших віків Трояна?

І тепер ученим доводиться по крихтам збирати з археологічних дослідів, розкопок давніх могил, поселень, з різних здогадок і висновків про життя і розвиток нашого народу у творах істориків інших народів.

Тут слід відзначити, що автохтонне населення України ніколи не змінювалося від мізинців, трипільців, скіфів, сарматів, аланів, готів, антів, русів аж до українців. Це назва одного і того ж народу. Деякі вчені висунули нічим не обгрунтовану вигадку про іранське походження скіфів, сарматів, аланів. Вони не іранського походження, а навпаки, заселили Іран. Геродот розповідає про скіфів, що жили біля Дніпра і мали столицю Гелон.

Недослідженість нашої історії – це величезна втрата, а відсутність державності тривалий час – її результат.

Спираючись на вчення історика, основоположника відродження Української Рідної Віри Володимира Шаяна і видатного вченого, фіолософа Ярослава Оріона, я хочу порушити тут деякі аспекти історії і віри.

Давні і найновіші архелогічні розкопки багатством матеріалу доводять, що територія сучасної України була центром розселення індо-європейської сім’ї народів і джерелом перших проблесків європейської культури, яка поширилась у різні сторони. Тут вистачить згадати результати експедиції Археологічного інституту Академії Наук УРСР, яка розкопала місто, а вірніше руїни великого міста біля села Майданецького на Черкащині. Комплекс споруд займав 300 гектарів, а місто існувало п’ять тисяч років тому. Біля двох тисяч будівель з дерева, каменю і паленої глини. Двоповерхові будинки, а в них знаряддя праці, хатній реманент, глиняний посуд із розписом, статуетки людей, звірят, зогнилі тканини і зброя. Багатий орнамент, металеве знаряддя і зброя, культ небіжчиків говорять про вплив культури старої ери на Кавказ, Туркестан, Іран, Анатолію, Егейське море.

Арійці, які вимандрували з нашої землі на схід в Техарії розділилися на три групи: Індія, Західна Азія, Іран.

Наша мова розвинулась з мови, якою говорили наші предки від добрих тридцять тисяч років тому. Вдосконалена арійська мова була в Україні на сім тисяч років перед санскритом. Це не є відбитком чиїхось бажань, а результат кропіткої праці вчених в області, скажімо, “археології мов”. Величезний внесок тут зробив професор В. Шаян, знавець європейських мов і літератури, санскритолог.

Він глибоко вивчав, порівнював і досліджував корені і пракорені протослов’янської мови і, встановивши їх відношення в часі між собою – їх генетичне споріднення, та встановлені похідності – ці корені заговорили.

Давні вірування наших предків були нерозривно пов’язані з цілим слов’янським світом і навіть із цілою сім’єю індоєвропейських народів. Так, наш Див – це грецький Зевс, а індійський Дева. Українська богиня світанку Утреня по-грецьки Еос, Ушас в Індії, Аврора по-латині, Естер по-англійськи, Австріня у Литві і Латвії. Або “Сонце”, “Сур’я”, “Хорс” звучать на різних мовах по-різному, але мають одне значення і походять від одного кореня, і цей корінь виявився дійсним у протослов’янській мові.

Як відомо, наш Київ у давнину називався Сур’я, що означало Сонце, Світло. В Індії і тепер Бог Сонця – Сур’я. Поняття спільного всім богам неба, де господарем був Сварог, перенеслося до Індії і Греції. В Індії ще і сьогодні залишився в пошані Сварга. Так український Бог по-іранськи “Бага”, по-індійськи “Бгаг”.

А ось один із найстаріших літописів Русі-України – “Влес Книга”, в якому після більш як тисячолітньої мовчанки, пролунав до нас голос наших забутих предків. І ми з великим хвилюванням розгортаємо цей історичний документ.

“Влес Книга” – це невідомий старовинний літопис дохристиянської Русі- України, випалений старим українським письмом на дубових дощечках-плитках. Їх у 1919 р. випадково знайшов полковник А. Ізенбек в одному напівзруйнованому будинку серед подертих книжок і паперів, правдоподібно князів Куракіних, біля Курська. Дощечки добре збереглися. Полковник вивіз їх до Бельгії. У Брюселі він переховував їх аж до своєї смерті. Після смерті Ізенбека дощечки-оригінали таємно зникли. То ж був хтось зацікавлений, щоб вони зникли. Залишилися тільки фотокопії, які в українські руки потрапили аж у 1967 р. Їх одержали науковці М. Скрипник і А. Кирпич. Разом вони в 1968 р. видали книжку “Влес Книга”. Книга справляє надзвичайно глибоке враження своїм щирим патріотизмом, який міг народитися тільки в боротьбі за Землю-Русь. В книзі описані не тільки історичні події та проблеми, але й багато аспектів культурно-релігійного і політичного життя наших предків.

“Влес Книга” каже: “Боронись, земле руська, щоб інші не були на твоїх плечах, і щоб не дала себе обплутати та до воза прив’язати, і щоб не тягнула цього воза туди, куди ворог хоче”.

“Влеса Книга” дає тим, хто здібний почути і зрозуміти голос предків, відповідь на питання: “Хто ми, чиї ми діти, яких батьків?” Вона описує історію Русі від 650 р.н.е. до князювання Аскольда кінця ІХ ст. Це є один із найстаріших літописів нашої історії в слов’янсько-руській мові.

Історія людства є в своїй сутності історією розвитку думки і віри. Віра народу є виразом його духовного розвитку і життя. У вірі народ закріплює свій образ Бога, тобто спосіб, як він розуміє і бачить його.

Кожен народ повинен будувати і мати свою віру. Віра – це частина історії, а кожен народ має свою історію, як частину всесвітньої історії.

Віра – найвища цінність народу. По вірі можна найглибше пізнати душу і характер народу. Народ, покинувши свою віру, покидає свою душу , свої ідеали, іде на службу чужим Богам і стає прислужником або рабом. Такий народ стає менше вартісним і може загинути на бездоріжжі блукань, буде шукати захисту і спасіння в чужих Богів так довго, доки не зрозуміє, що своє спасіння він знайде тільки у своїй вірі.

У школі ми вчили історію СРСР, стародавньої Греції, Риму, їхні вірування, малі і великі Божества. Але нічого не вчили з давньої історії і віри нашого народу. За винятком кількох, так званих “ідолів” і декількох коротких фраз на тему, якою препоганою була ця забута “поганська” віра наших предків. До речі, “поганус” по- латині означає “сільський, народний”. Свою історію ми не вчили, бо нам її вкрали, переробили і знищили наші завойовники. Віру нам споганили і принесли чужу.

А віра ця забутих предків була. Була в народі, в його мові, звичаях, у всьому на рідній землі. Вона була у подиху Русі, у розшумах подільських, придніпровських, донецьких, таврійських, галицьких, волинських, буковинських ланів, – була в музиці пшеничних колосків. Вона була в оркестрі травокоників, що ніби на скрипках грали свою безконечну симфонію землі, в силі і могутності старезних дубів, міцно вкорінених у землю, свідків минулої слави. Вона була в запаху соснової живиці Карпат, у весняному співі жайворонка і соловейка, в шелесті буйних трав і квітів. Вона була в таїнстві Купальських і Різдвяних свят. Не тільки там. Ця віра була в білому одязі патріархального господаря і його дружини. Вона була у власній мудрості і дбайливості про рід і родину. Була вона у слові, у слові народної мудрості.

Наші предки виростали в Людській гідності й Божому покликанні. Безсмерття душі, честь, лицарська мужність і воля Богів були темою кожного релігійного роздуму. Все в природі обожнювалось і все живе вважалося рівним людині. Кожний листочок на дереві, кожна травинка були словом Божим. Шум дерев, вітру, журкіт потічка були піснею хвилі Божої. На такому грунті виростала індивідуальність, конденсувалася правдива віра у Вищу Реальність. Вони вірили, що Творець обдаровує людину всяким добром, тому він є Творець Добростану, він Дажбог, або Датель Буття.

Віра була в найвищу істоту, був культ предків, шляхетності й героїзму, здорові підстави для росту й шляху в майбутнє. Особлива пошана була для тих, хто загинув у бою, боронячи рідну землю. У бій вони йшли як на працю.

Така віра не давала ніяких підстав для несправедливості, зла, боязузства, розпорошення на різні секти. На рівні свого інтелекту наші предки заспокоювали свій духовний голод, будуючи пребагату міфологію на фоні такої багатої природи.

Богиня-мати була Леля і її друг Лель, також друга пара Лада і Ладо, Боги любові, щастя й весни. Дажбог або Даждь Бог був Богом сонця, життя і розуму, а Перун – Богом грому і дощу. Стрибог – Бог вітру, Ярило – Бог сили, відваги й героїзму. Велес або Волос був Богом маєтку, господарства й торгівлі. Купайло чи Купало був Богом плодючості, родючості, радості і згоди. Марена – Богиня весни, Дій – Бог чину, Род і Рожаниця – Боги роду і народин. Хорс і Святовид – це інші назви Бога Сонця й розуму, а Мокоша – Богиня пологів.

А крім того, цілий ряд менших Богів або духів, як Див, Обида, Желя, Троян, Сима, Доля, Переплут, Цур і Пек, Мавка, Морок, Грець, Трясця та ін.

Візантійський історик Прокопій, що жив у VІ ст., писав, що анти вірили в одного Бога. Про це пишеться і у “Влес Книзі” невідомого русича. Отже, вся ця велика родина еволюціонувала до одного багатопроявного Бога. Бог Русі був множественний і багатоназивний. “А як знайдеться такий блудень, що відділятиме Сварога від Перуна, Велеса від Дажбога, то він, цей блудень, буде прогнаний від роду” – так говориться у “Влес Книзі”.

Бог є один, але багатогранний і багатопроявний, і це означало різними атрибутами наближуватися до пізнання Всевічного і Предвічного.

Ми запозичили чужі імена: Михайло, Іван, Марія, Василь, Марта, Григорій, Матвій, Лука, Ярема, Яків та ін., а були свої імена: Святомир, Яровит, Доброгост, Вартіслав, Радогост, Людовит, Теслав, Добровит, Дубислав, Ярополк, Яромир, Ярослав, Святослав, Вислав, Богіслав…

З віруванням тісно пов’язані звичаї, легенди, пісні, веснянки, гаївки, маївки, гагілки, думи, колядки, коломийки, перекази, весь фольклор, у якому душа народу, його життя, радощі і смуток. Багата народна творчість мала і має велике історично- пізнавальне значення і є основним зберігачем національної свідомості, традиції, культури, мови. Міфологічні твори не були записані, вони жили в народі, в його душі. А після 988 р. почався їхній розгром.

Наші предки дали нам життя, прекрасну віру, справедливість, людяність, а ми в гонитві за чужим за неї забули. На вечірні у церквах співають “За славу Людей твоїх, Ізраеля”. А хто буде співати на славу наших героїв і нашого народу- мученика?

Перша вістка про християнсво в Україні – це легенди про апостола Андрія. Він, буцім-то першим поставив хрест на київських горах, що є абсурдом, бо тоді, коли жили перші апостоли, хрест не був в пошані. Він вважався звичайною римською шибенецею.

Молода Візантія в перших віках нової ери не мала великого впливу на Русь. Візантійські підступи і релігійний імперіалізм почався значно пізніше. З політичних мотивів патріарх Фотій послав християнську місію до Києва, але вона не мала успіху. Але є відомості, що Аскольд помер християнином. Його вбив Олег 882 року, який вважав Аскольда зрадником. Олег дотримувався предківських традицій.

Святослав, постать якого змальовується героїчно, був ворогом християнства. По смерті Святослава почалися чвари між братами, під’юджувані грецькими інтригами, щоб ославити Русь.

Отже, на переломі старої і нової ери Великий князь київський Володимир покидає слов’янсько-українську віру своїх предків і приймає чужу віру – християнство. За допомогою привезених чужих священників і державного апарату примусом поширює християнство і робить його державною релігією.

З Анною, дочкою імператора Візантії Романа ІІ, якої Володимир дуже хoтiв за дружину, до Києва приїхали митрополит Іван, єпископи і група священників, всі греки, й почали при помочі Володимирових дружинників запроваджувати нову віру. Народ масово заганяли в ріку і хрестили, а спротив суворо карали. Разом із Анною Володимир одержав з Візантії корону і регалії. Щоб затерти в пам’яті вбивство своїх братів, він лицемірно наказує їх охрестити.

Його сини і дочка Ярина не бажали хреститися. Ярина втекла і молилася до Дажбога біля великого дуба за давнім звичаєм. Але дружинники зрубали дуба і залишився тільки пень. На тому місці постало місто Ірпень. Легенда каже, що Ярина побудувала собі святиню Дажбогу, а коли дружинники святиню підпалили, Ярина не вийшла з неї і згоріла.

“Влес Книга” каже: “Греки налізли на Русь і творять зло в ім’я Богів своїх”.

Русь могла стати центром слов’янської культури, якби Володимир не завів її на манівці. Велика і незалежна Володимирова держава мала всі шанси самостійного розвою на пребагатих скіфських і антських традиціях. Але всі цінні пам’ятки культури і передкириличні письмена понищено.

Так що ж дало нам християнство, коли глянути на нього і оцінити його 2000- літню епоху в Україні? За дві тисячі років свого існування християнство принесло у світ криваві війни, терор, незгоди між народами. Рим завжди “з любов’ю” підтримував Варшаву в напрямі окупації України, а Москва завжди сунула в Україну з мечем і хрестом. Польща “Христос народів”, як казав Міцкевич, Росія – “Богоносець”, як казав Достоєвський, завжди були готові з’їсти Україну як голодні вовки.

На чотирьох хрестах був розп’ятий народ український – Рим, Візантія, Варшава, Москва. Чужі ієрархи, чужа література, чужі порядки, чужий дух. Чи не є це фарс, коли дві армії наступають одна на одну і обидві під знаком хреста. Як було між поляками і українцями, у поляків культ Марії “Королеви Польщі”, а в українців – “Покрови”.

1347 року папа Бенедикт радісно вітає Казиміра з зайняттям Львова і сподівається на подальші успіхи проти “схизматиків і невірних”. Москалі зруйнували Січ і спалили Батурин. Все населення Батурина вирізали, навіть жінок і дітей. Багатьох козаків узяли на тортури, а решту заслали в Сибір, де їх чекала не краща доля.

Москва стала підійматися після татаро-монгольської навали. Засновником московського князівства під зверхністю орди був Даниїл (1263–1303 рр.). Потім Іван I дістав “ярлик” від татар і право збирати данину від інших князівств. Данину збирали значно більшу, ніж визначали татари. Це був звичайний грабунок сусідів. В результаті Іван збагатився і його прозвали “Калитою” (грошовий мішок). I тому Русь надовго занепала.

Термін “Русь” відноситься виключно до України, про що пишуть Новгородський, Іпатіївський, Лаврентіївський літопис. В часи татарського панування почалася асиміляція русичів з монголо-татарами. Це витворило нову народність – слов’янську за мовою, але угро-фінську за психічним складом, характером, культурою. Вони, московити, не кращі і не гірші за інших, тут не йдеться про расизм, але інші від слов’ян за багатьма ознаками, в тому числі ставленням до релігії і Бога.

Християнський Бог говорить до нас через Біблію. Це є книга, яку “продиктував сам Бог” і треба дуже пильно її простудіювати: щоб пізнати її перестарілість і недоречність.

“Читати Біблію і брехню – це одне і те саме” – казав великий наш філософ Григорій Сковорода.

Біблію написали малограмотні юдейці. Для авторів Біблії географічний світ був обмежений, це був Єрусалим і його навколишності. “Святий дух”, який диктував Біблію, не знав, що Земля кругла, хоч сам її створив. Автори “Святого Письма” не розуміли звичайних явищ природи.

В основному Біблія скопійована з Авести і Ригведи – стародавніх книг Індії і Персії, які значно старіші Біблії. З цих книг автори взяли міфи про воскресіння, суд, небо, пекло, а потім це перейняло християнство і іслам.

Так, в індійських ведах також є історія про Адама і Геву, в індійській вірі трійця: Брама, Вішну і Шіва. Є і єгипетська трійця: Озіріс, Горус і Ра або Батько, Син і Дух Святий. В Індії основана віра індуїзм. Основна різниця індуїзму від інших релігій – це трансміграція душі після смерті в іншу істоту. А душу мають не тільки людина, а і тварини, і рослини. Індуїзм – це своєрідне бачення світу, в основі якого лежить космічний закон еволюції, єдність Людини, природи і космосу. в Індії теж є Буддизм і Іслам. У буддистів немає забобону, вони не думають про безсмерття і “Царство Небесне”, а думають про чесну і гарно прожиту сучасність.

Біблія застрягла в тому часі, коли її писали. В чудеса Ісуса могла повірити тільки людина примітивних часів. Історик Цельсій, що жив у другому столітті, історик Порфирій (третє століття нашої ери) заперечують божественість Ісуса, його чуда і воскресіння. До Нікейського Собору 325 року ніхто про нього не чув і не знав.

Константин із політичних мотивів у 325 р. в Нікеї проголосив Ісуса Богом.

Матфей, Марко, Лука, Іван є фіктивні особи, бо про них немає жодних історичних відомостей.

У Зореастра, Конфуція, Будди є мудрість в їх науках, а в Біблії – суцільні недоречності. Біблія є найбільшою перешкодою на шляху людського прогресу. Десять заповідей існувало задовго до християнської ери. Біблія каже, що світ створив Ягве з нічого 6000 років тому, а людство починається від Адама і Єви. Але ж історія знає, що вік первісної людини сягає мільйони років назад. А початок світу, напевно, назавжди залишиться таємницею.

Найперше, чим обдарувало нас християнство – це безнадійний пасивізм, що й відбилося на подальшій нашій історії. Воно вбило шляхетність і героїзм української душі. Християнська філософія така: на все воля Божа, бо Бог так хоче. Лиха на землі і всілякі політичні катастрофи – це не “Воля Божа”, а результат нашої власної дії. Бог дає нам власну волю, якої ми не вміємо шанувати. У християн добрі речі – це ласка Божа, а злі речі – це кара Божа: А де ми самі і наша дія? Біблія каже, що людина має бути покірною, все життя молитися і благати “Всяка душа хай буде покірна вищим властям, бо нема влади не від Бога”, – Рим.13.1. Хто противиться владі – той противиться Богові.

Чи ж може бути більша отрута для нас? “Хай твоя права рука не знає, що робить ліва рука” – вислів зовсім абсурдний. “Люби ближнього, як самого себе” – також. Адже любити себе є психічним збоченням. А хіба церква любить ближніх, коли між конфесіями навіть одного села чи міста нема згоди, а в основному тут керують пастирі?

Якщо уважно глянути на цілісну картину християнства, то побачимо правду. Ті, що не хочуть бачити правди, живуть заворожені забобоном на шкоду собі і Батьківщині.

Коли Україна століттями була поневолена, і ще й тепер над нами нависла загроза, то хай собі буде, бо ж не можна противитися владі, а треба падати на коліна і молитися, думаючи про “Царство Небесне”. І багато людей уже фанатично заворожені біблійними творивами, живуть серед нас, користуються благами держави нашої і в сліпоті своїй наносять їй же шкоду. Це протестанти або сектанти, як кажуть у народі. Вони протестують, не розуміючи, проти чого треба протестувати.

Чекати царства небесного, нехтуючи царство земне – це є звичайне самогубство. Марксизм обіцяв нам побудувати “безкласове суспільство”, а християнство вже 2000 років обіцяє “Царство Небесне”. Давно вже віджитою є марксиська догматика. Ми вже переконалися, до чого доходить, коли пастух ходить у депутатах, злодій завідує міністерством, а кухарка керує державою.

Суспільні нещастя від того, що люди беруться не за своє діло.

Розум – це основа людських вартостей. В реальному існуванні вся земля, весь світ є Царством Небесним і другого царства немає. “Блаженні убогі духом, бо їх є царство небесне”. Отже не треба ні розуму, ні мислення. Як же ж ми, українці збудуємо свою державу, якщо будемо “убогі духом”? Нам не потрібні убогі духом, а потрібні сильні духом. Наша дія вирішує наше майбутнє. Хіба могли б убогі духом створити філософію, культуру, індустрію, цивілізацію?

Бог дав нам життя, найкращу планету сонячної системи, і розум, щоб жити, жити в гармонії з природою. Бо жити в гармонії з природою, означає жити з Богом.

Християнство завжди виступало проти науки, а розум для нього – це диявол. Коли винайшли перший телескоп, то забороняли в нього дивитися, бо там сидить диявол. Церква перешкоджала щепленню проти віспи, дифтерії і інших пошестей, бо це була “кара Божа”. Церква виступала проти знеболення при пологах, бо так хотів Єгова, виганяючи людей з раю він казав: “І в болях будеш родити дітей своїх”. А чому болі терплять тварини?

Саме наука є дійсною теологією, бо розкриває мудрість Божу. Досягнення науки – це дар Божий. Джордано Бруно за розум був спалений, а Галілео Галілей, щоб жити, мусів вдатися до покаяння.

Як відомо, християнство прийшло у світ на небувалій жорстокості і крові людській.

В 1415 р. була спалена Александрійська бібліотека, а директора бібліотеки професора астрономії Гіпатію було спалено. Тільки в одну Варфоломіївську ніч 1572 р. було вирізано 70 тисяч протестантів. Усташі, хорватські фанатики католицизму знищили 75 тисяч православних.

Дрепер у книзі “Конфлікти між Релігією і Наукою” пише, що в 1480-1806 рр. “Свята” інквізиція спалила 32 тисячі осіб в Західній Європі. Інквізиція є найчорнішою сторінкою людської історії, з якою позмагатися може тільки московське чекка.

Як сказав історик Гіббон, “Перемога християнської церкви була тріумфом варварства над цивілізацією”. З приходом християнства Київська Русь, колись могутня держава, стала провінцією Візантії.

Християнство надало жидам пріоритет і витворило в них почуття вищості. Вони успішно захопили торгівлю, потім економіку, а тепер уже форсують політику.

Жидівський Бог Ягве або Єгова – Бог грому і війни. Він був жорстоким тираном. Йому приносили в жертву немовлят. Яків – свого сина Ісаака, Давид – сім синів Савла. Ягве наказує жидам: “Як прийдете до Палестини – знищіть усіх чоловіків, а дівчат і дітей заберіть собі”.

Жиди завжди жили хитрощами і фальшею. 3a що їх вигнали з Єгипту. А щоб знищити могутню Римську імперію вони видумали християнство і домоглися свого. На протязі всієї історії жиди організовували голодомори терори, революції і війни.

Так, у 1917 р., озброївшись теорією жидівського філософа Карла Маркса, В. Ленін (Хаїм Гольдман), Лев Троцький (Лейба Бронштейн), Григорій Зінов’єв (Гершель Апфельбаум) та інші запустили в хід нову релігію – комунізм. І народи тодішньої Росії були обдурені. Так, Юрій Коцюбинський, Боженко, Щорс і багато інших українців були підступно використані сектою і пoтiм нею ж убиті.

Отже, християнська релігія є рабською. Ми вбираємо ідолів у жидівську чи грецьку одежу і просимо: “Помилуй нас, бо ми грішні раби твої”. І виходить так, що ми – “раби Божі”, а жиди – “вибраний народ”. Біблія каже, що ми всі є грішні, бо маємо первородний гріх.

Ми не є вибраним народом, але “Велес Книга” стверджує, що українці божественного походження. Онуки Дажбожі родяться без первородного гріха і це є корона життя.

Не хрестись і не кленись, і не молись
Нікому в світі. Збрешуть люди
I Візантійський Саваоф одурить!
Не одурить Бог, карать і милувать не буде,
Ми не раби його – ми люди.

У ті важкі і чорні часи для України, коли українське село неначе погоріло, неначе люди подуріли, прийшов Пророк і проголосив народу українському:

Вставайте, кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю волю окропіте!
Подивіться на рай тихий, на свою країну,
Полюбіте щирим серцем велику руїну.
Розкуйтеся, Братайтеся!

Хіба це не пророчі слова? Вони актуальні і сьогодні. Як би хотілося, щоб політичні лідери прислухалися до них і зрозуміли їх.

Та рабство глибоко в’їлося в душу народу і голос Тараса став ніби голосом волаючого в пустелі. І милостивий Бог посилає ще двох пророків до народу українського.

Лупайте цю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить!

І вдарив могутній молот Каменяра по скелі чужовір’я, яке придушило душу народу.

І засвітилися досвітні вогні Лесі Українки:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала,
Година для праці настала.
Не бійся досвітньої мли, досвітній вогонь запали
Коли ще зоря не заграла.

Духовне рабство завдало і продовжує завдавати Україні багато шкоди. Візьмемо для прикладу з нашої історії Вишневецького і Кисіля – польських лакеїв. Скільки лиха наробили вони своєму народові у користь свого рабства. Або ректор Києво-Могилянської академії Т. Прокопович вітає Петра І з перемогою під Полтавою. Церковний собор у Глухові кидає на І. Мазепу – великого патріота України – прокляття, хоча він фінансував церкви і монастирі.

Переслідувана церквою віра народу, духовна культура, звичаї мусіли ховатися в лісах і хащах, як перед ординською навалою. Ведучи жорстоку боротьбу і зрозумівши своє безсилля у боротьбі з ними, Церква стала нашаровувати на них свої обряди.

Так, свято Купала стало святом І. Хрестителя, Дажбожий Великдень став Воскресінням Христовим, День Пастухів – Петра, Перун став Іллею, Водосвяття переіменовано на Йордан, Свято врожаю – Успення Богородиці.

Перша церква в Києві була Св. Іллі на тому місці, де стояв Перун. Ярила зробили Юрієм, культ Божої Матері витіснив культ Богині Лелі. Замість славити Бога, як містерію Космосу і Буття, славили жидів, греків, латинів і іхніх ідолів.

Через християнське рабство неймовірно важко приймалася ідея рідної мови в церкві і взагалі в письмі. Вистачить прочитати лист І. Вишенського з Афону, де він зневажає рідну мову, називаючи її “брудною”. А також церковна кампанія проти “Кобзаря” у Львові, або знищення в 1837 р. митрополичою цензурою першого твору рідною мовою в Галичині “Русалки Дністрової” – говорять про церковний терор.

Але тут слід сказати, що і серед священників в різні часи були розумні люди і патріоти України.

З приходом християнства наш народ втратив свою найбільшу цінність – свою героїчну літературу, а з нею і свої героїчні ідеали.

Не дивлячись на терор церкви, віра в єдиного Бога, як недосяжну всеохоплюючу силу, в правду і гідність людську збереглася у фольклорі і народних звичаях, традиціях, літературі.

Кожна велика література має не тільки своє власне обличчя, але, перш за все, свої норми цінностей. Українська ідеологія, отже, і цілий народ ще не усвідомили собі повністю своєї сутності і своїх норм цінностей. Ми ще не навчилися шукати основної нашої мудрості в нашій історії, в наших пророках, в глибинах Духу Народу. Ми ще не розуміємо і не знаємо, якої величі може досягнути народ, який напише на своїх прапорах кличі Шевченка, кличі святого лицаря правди і волі.

Як лицар святої борні за правду, за волю, Шевченко підноситься до пророчих висот.

Ми ж дуже легковажно і легковірно вимовляємо це слово “пророк”. Нам необхідно задумуватися над цим. Воно ж зобов’язує нас до віри в нього і послуху його правди.

Християнство деформувало нашу свідомість і ми ближче сприймаємо все чуже, ніж своє, рідне. Чужа література, чужі звичаї, чужі обряди і навіть віра чужа.

Розуміння Всесвіту нашими предками було вільне від теологічних обмежень. Обмежена людина не може зрозуміти необмеженого. “Не той дурень, хто не знає, а той, хто не хоче знати” – сказав Г. Сковорода – лицар святої борні зі злом, темрявою і сліпою жагою світу, який зазнав величезного тиску і переслідувань з боку духовенства. Церква провадила різні судилища над ним і його підручниками з етики і поетики. Це заставило видатного філософа вибрати мандрівний спосіб життя. Аж на цьому шляху він позбувся християнських цензорів.

Під латаною свитиною звичайного мандрівника скривався дух і велич народу, козацький син і внук, який шукає загубленої віри і своїм словом пробуджує народ до духовного життя. Отже, Сковорода вибирає волю серед неволі і святість серед пекла.

Є три сутності росту: розум, забобон і магія. Коли розум спить, дорога веде в забобон, а забобон – це духовне рабство. Раб не той, хто в неволі, а той, хто не має власного “Я”. Забобон є кайданами розуму. Кайдани ці важко скинути не тому, що ми не можемо, а тому, що ми не маємо відваги. Заворожені забобоном, ми не бачимо прогресу, який вимагає нового розуміння дійсності.

Перша ціль і завдання поневоленого народу є визволення, а кожне фізичне визволення треба починати з духовного. Наша Біблія не та, що написали малограмотні юдейці, наша Біблія – це космос, природа, здобутки народу, науки, історія України і нашого життя.

Яв, Прав і Нав – це наш Тризуб, який означає дійсність, закон і вічність.

Іларіон Огієнко, хоч сам і був християнин, пише: “Неодмінно треба знати свої дохристиянські вірування, бо без них годі глибоко зрозуміти культуру та історію літератури, заснованих на духові народу”. А в іншому місці: “Давні вірування були для людини її філософською системою, давали їй можливість розуміти довколишній світ, бо ці вірування відповідали на всі запити його духу”.

Духовна неволя гірша від політичної. Замість того щоб святкувати свята національних героїв, ми святкуємо свята чужинців, про які навіть нічого не знаємо. Тільки забобонний народ може повірити у “воскресіння”, “пекло”, “царство небесне”.

Замість того, щоб боротися з забобоном і наступом ворожих сил, ми воюємо між собою. А вороги радіють. Нашому народові не допоможуть ані грецьке кадило, ні московська зірка, ані папська булла.

І даремно ми клякаємо на коліна і просимо єдності і спасіння у чужинців. Свободу треба здобути, а не просити.

“Бо плач не дав свободи ще нікому
Лиш хто борець, той здобуває світ” , –

говориться у вірші Олеся Бабія, який став гімном ОУН-УПА.

А на коліна наші предки не ставали ні перед ким. За традицією нашого народу на одно коліно стається в чотирьох випадках: коли прощаєшся з рідною землею, коли молодята просять благословення у батьків, коли повертаєшся на рідну землю після довгої розлуки і перед національною святинею, прапором в окремих випадках.

Фізичне здоров’я і розум вчать людину думати і шукати правди. Хто її не шукає, той спить. Наша доля у власних руках. Тривога за долю свого народу спонукає шукати правди, а хто її не хоче шукати, той відірваний від народу.

Від забобону треба повернутися до розуму, а повернутися ніколи не пізно, бо ми живий і старовинний народ, про що засвідчує сьогодні і статистика. І це тоді, коли ми ні на кого не нападали, нікого не завойовували і не денаціоналізували.

У вірі наших предків таких слів, як “чорт”, “пекло”, “страх”, “смерть” не було. Їх вигадали християни, щоб ударити довбнею страху і тримати люд постійно у страсі і покорі. Смерть – це є зустріч з невідомим, а невідоме ми зустрічаємо щодня.

Отже, чекати міфічного воскресіння – це ходити вмираючи. Ходячі трупи не мають майбутнього.

Кожна релігія каже, що вона найкраща і правдива. І навіть “об’явлена”, а всі інші погані. Знання інших релігій дає цікаву картину і висува потребу пізнання правдивої релігії. Ніхто не має права твердити, що тільки його релігія правдива. Усі віри, що навчають людей вірити в Бога, любити людей і правду, є правдиві.

Кожний народ повинен мати свою віру, але це не означає, що кожний народ повинен мати свого Бога. Космічна містерія для всіх одна, а правдива регілія ніколи не боїться різниць з іншими релігіями. Нам Бог дав усі блага, повну свободу і розум. А будь-які хвороби і нещастя існують тільки для гартування нашої волі, розуму та вміння самим боронити своє життя. Даром нічого не дається, все треба здобути, тільки тоді воно має ціну. А хто не хоче, той пропадає. Бог дав людині розум, який шукає правди існування світу і свого існування в природі.

Природа не має розуму, а має закони, вона не продукує ні зла, ні добра. Закони природи змінити не можна, бо вони є основою життя, їх можна лише відкрити розумом, тим неоціненним скарбом Божим. Розум і наука відкривають факти, закони і явища, які збагачують наше мислення і нашу волю.

Наше спасіння – це бути вартісною людиною, бути корисним для себе, держави, суспільства. А щоб бути добрим, щасливим і вартісним треба вчитися. “Якби ми вчилися так, як треба, то й мудрість була би своя” – каже Т.Шевченко. Бо знання – це світло, яке веде до правди, до Бога. Весь світ видимий і невидимий є Храм Божий. Моральний голос обов’язку – це голос Божий, і наша цивілізація на цій планеті зникла б, якби не цей голос. Виконання обов’язку є щось більше від щастя, бо щастя інколи – це тільки егоїзм.

І ніби про сьогоднішній день rоворить Пророк:

“Доборолась Україна до самого краю.
Гірше лиха свої діти її розпинають”.

То хто ж так осліпив наших дітей, що вони рідну матір розпинають? Це чужовір’я, яке вчить нас не дбати про рідну землю, бо вона не свята, а свята земля Єрусалиму. Не дбати про свою державу, коритися панам не тільки добрим, а й злим, бо всяка влада від Бога. Не дбати про земне, терпіти і бути смиренними. “Ісус терпів і нам велів”. Не думайте, бо думати – це гріх.

Учітеся, брати мої, думайте, читайте
I чужому научайтесь й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває, того Бог карає,
Того діти цураються, в хату не пускають.

Ми надто довго затримались у мурах Єрусалимських. Чи не пора вертати в Україну, будувати свою державу і славити Бога, а не чужих ідолів?

Тут слід відзначити, що в деяких містах України вже є невеликі громади старовірів. І вже в самому початку є два напрямки. В. Шаян і Л. Силенко – два філософи, два святих письма – “Волховник” і “Мага Віра”.

Володимир Шаян присвятив своє життя проблемі відродження Української Віри. У нього є багато наукових праць на дану тематику. Немало з них вже видавалися інститутом ім. В. Шаяна, а багато ще чекають на видавництво.

Питання відродження Рідної Віри у В. Шаяна виникло в 1934 р. в Карпатах, на Гуцульщині.

“Я повністю усвідомлюю”, писав В. Шаян, “що це важливий крок не тільки в історії України, але і в історії цілого людства”.

Ця віра мусить бути сучасна, згідна з сьогоднішнім станом справжньої науки. Отже, це мусить бути поєднання віри з сучасним становищем науки, зокрема, філософії.

Лев Силенко – учень В. Шаяна – пішов далі і теж зробив дуже багато для відродження нашої духовності. Про це засвідчує його праця над геніальним твором “Мага Віра”.

І, здавалося б, все йде якнайкраще, перший почав, другий продовжив велику справу. Але наряду з великою користю, Л. Силенко наробив і багато шкоди. Зокрема, відродженню нашої духовності своїми негативними виступами проти В. Шаяна. В одному місці Л.Силенко каже, що вчив В. Шаяна української мови, а в іншому, що взагалі його не знає.

В результаті багато людей, які працювали з Л. Силенком, зокрема над “Мага Вірою”, перестали з ним підтримувати контакти. Тепер уже є шаянівці і силенківці, і це наносить величезну шкоду відродженню. Чи не пора об’єднатися і виходити на державний рівень, а не задовільняти свої амбіції міжусобицями?

Перед нами нові тисячоліття і сильні нації підуть уперед, а слабі будуть розпорошені, бо такі закони розвитку Людства на зeмлi. Життя наше повинно мати мету. Ось порада наших дохристиянських предків у “Влес Книзі”:

“То ж бережи, потомче, слави тієї,
І держи твоє серце за Русь,
Яка є й буде нашою землею.
А ми її боронитимемо від ворогів
І помремо за неї”.

Тож берегти треба слави своєї, а не чужої і жити для своєї держави і Батьківщини. А жити для Батьківщини – це не ховатися в клітку з Біблією в руках, бо життя нам дано, щоб жити. Чого втікати від світу, коли він нам даний Богом.

А Бог є всюди там, де йде боротьба за правду, за справедливість. І це є найкраще звеличення Бога.